Трапляються непоодинокі випадки коли після смерті свого близького родича виявляється що родич розпорядився передати усе своє майно чи його частину іншій особі шляхом складення заповіту.  Почувши про таку звістку,  починають закрадатися сумніви, як таке могло статися. Особливо, коли за життя, ці люди між собою не дуже й спілкувалися, можливо, навіть перебували у неприязних стосунках. Виникають думки про справедливість такого розпорядження. 

Справедлива воля заповідача чи ні, насправді  не має жодного юридичного значення. За життя особа вправі розпорядитися своїм майном на випадок смерті та призначити спадкоємцем (спадкоємцями) будь – яку особу (осіб) незалежно від існування родинних зв’язків. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, окрім, осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.

Цивільний Кодекс України зазначає, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини спадкування відбувається за законом. Отже, в Україні діє пріоритет спадкування за заповітом над спадкуванням за законом.

ПІДСТАВИ НЕДІЙСНОСТІ ЗАПОВІТУ

Недійсні заповіти умовно можна поділити на нікчемні та оспорюванні.

Нікчемним  – вважається заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

До нікчемних відносять заповіти з наступних підстав:

  • складені з порушенням вимог щодо форми заповіту;
  • посвідчені уповноваженою особою, але з порушенням вимог закону;
  • посвідчені не уповноваженою особою;
  • складені особою, яка не мала повної цивільної дієздатності;
  • секретні заповіти, посвідчені нотаріусом з порушенням вимог закону;
  • посвідчені за відсутності свідків у випадках, коли їх присутність вимагається законом;
  • складені відчужувачем щодо майна, вказаного у спадковому договорі;
  • вчинені через представника.

Оспорюваним – вважається заповіт, який   визнається судом недійсним у випадку, коли  буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Підставами для визнання недійсним оспорюваного заповіту є:

  • заповіт складено у момент, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
  • заповіт складеноособою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої особи.

Недійсним може бути визнаний як весь заповіт, так і його частина (окреме розпорядження), при цьому недійсність окремого розпорядження з заповіту не тягне за собою недійсності іншої його частини.

Для встановлення психічного стану особи в момент складання нею заповіту суд  призначає посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої ставиться питання про усвідомлення особою значення своїх дій та можливість керувати ними в момент складання заповіту. В залежності від обставин, призначається почеркознавча експертиза. Важливими з точки зору доказування є  письмові докази та покази свідків.

ОСОБИ, ЯКІ МОЖУТЬ ОСКАРЖИТИ ЗАПОВІТ.

Право на  подання позову про визнання недійсним заповіту виникає лише після смерті особи, яка склала заповіт. Законом не передбачено виключного переліку осіб, які можуть оскаржити заповіт. На практиці позивачами виступають особи, права яких можуть бути порушені таким заповітом. Як правило це:

  • спадкоємці які мають обов’язкову частку;
  • спадкоємці за законом, які у разі відсутності заповіту отримали б у спадок майно;
  • спадкоємці за іншим заповітом (у разі складання спадкодавцем декількох заповітів);
  • особа, на користь якої було зроблено заповідальне розпорядження.

НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ЗАПОВІТУ

Слід зазначити, що заповідач вправі за життя складати безліч заповітів. За загальним правилом, наступний заповіт скасовує попередній. Виникає питання, як бути, коли останній заповіт визнаний недійсним?

В частині 4 ст.1254 ЦК України зазначено, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Отже, попередній заповіт набуде чинності, лише у разі визнання наступного заповіту недійсним з підстав встановлення  так званого «пороку волі», коли  у момент складення заповіту особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними чи склала заповіт під впливом насильства.

Визнаний недійсним заповіт позбавляє особу, на користь якої складений заповіт, спадкувати на підставі цього заповіту, однак вона може бути спадкоємцем на підставі закону.