Спадкуванням є перехід прав та обов’язків від померлої особи до інших осіб – спадкоємців. За життя людина вправі розпорядитися своїм майном на випадок смерті та призначити спадкоємцем (спадкоємцями) будь – кого незалежно від існування родинних зв’язків. Таке розпорядження і буде називатися заповітом, якщо оформлене відповідно до вимог визначених законом. Скласти заповіт може лише дієздатна особа. Заповіт складається обов’язково в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. В окремих випадках заповіт також може бути посвідчений іншими посадовими та службовими особами зазначеними в ст..1251, 1252 Цивільного кодексу України (ЦК). 

Спадкування в Україні здійснюється на підставі закону чи заповіту. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини, спадкування відбувається за законом. Отже, в Україні встановлений приоритет спадкування за заповітом над спадкуванням за законом.

На практиці трапляються непоодинокі випадки, коли після смерті родича виявляється заповіт яким він розпорядився передати усе своє майно чи його частину чужій особі або спадкоємцю, який не піклувався про нього у період його хвороби. Очевидно, що близькі родичі померлого не сприймають таке розпорядження, особливо коли заповіт був складений в період тяжкої хвороби заповідача чи за інших обставин, які дають підстави сумніватися у вільному волевиявленні спадкодавця.

В спадкоємців виникає закономірне запитання, як оспорити заповіт? Враховуючи, що заповіт є правочином, слід звернутися до положень Цивільного кодексу які регулюють питання недійсності заповіту. В статті  1257 ЦК України зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Отже, недійсні заповіти можна поділити на нікчемні та оспорюванні.

Заповіт відноситься до односторонніх правочинів, тому до нього застосовуються загальні положення недійсності правочинів.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК).    

До нікчемних відносяться заповіти:

• складені з порушенням вимог щодо форми заповіту;
• посвідчені уповноваженою особою, але з порушенням вимог закону;
• посвідчені не уповноваженою особою;
• складені особою, яка не мала повної цивільної дієздатності;
• секретні заповіти, посвідчені нотаріусом з порушенням вимог закону;
• посвідчені за відсутності свідків у випадках, коли їх присутність вимагається законом;
• складені відчужувачем щодо майна, вказаного у спадковому договорі;
• вчинені через представника.

Нікчемний заповіт, як і будь – який нікчемний правочин не створює юридичних прав та обов’язків, тому подання позову про визнання нікчемного заповіту недійсним чи нікчемним не буде належним способом захисту прав заінтересованих осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

В іншій постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц  зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача».

Оспорюваним – вважається заповіт, недійсність якого прямо не встановлена законом. Такий заповіт визнається судом недійсним за позовом заінтересованої особи, коли  буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, а саме:

• заповіт складено у момент, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
• заповіт складеноособою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої особи.

Недійсним може бути визнаний як весь заповіт, так і його частина (окреме розпорядження), при цьому недійсність окремого розпорядження з заповіту не тягне за собою недійсності іншої його частини.

Для встановлення психічного стану особи в момент складання нею заповіту суд  призначає посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої ставиться питання про усвідомлення особою значення своїх дій та можливість керування ними в момент складання заповіту. В залежності від обставин, призначається почеркознавча експертиза. Важливими з точки зору доказування є  письмові докази та покази свідків.

ОСОБИ, ЯКІ МОЖУТЬ ОСКАРЖИТИ ЗАПОВІТ

Право на  подання позову про визнання недійсним заповіту виникає лише після смерті особи, яка склала заповіт. Законом не передбачено виключного переліку осіб, які можуть оскаржити заповіт. На практиці позивачами виступають особи, права яких можуть бути порушені таким заповітом. Як правило це:

• спадкоємці які мають обов’язкову частку;
• спадкоємці за законом, які у разі відсутності заповіту отримали б у спадок майно;
• спадкоємці за іншим заповітом (у разі складання спадкодавцем декількох заповітів);
• особа, на користь якої було зроблено заповідальне розпорядження.

НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ЗАПОВІТУ НЕДІЙСНИМ

Недійсний заповіт не породжує тих правових наслідків, на які він був спрямований. Заповіт може бути визнаний недійсним повністю або частково (окремі розпорядження). Недійсність заповіту  позбавляє спадкоємця права на спадкування за цим заповітом, однак у нього може  виникнути  право на спадкування за законом на загальних підставах. Право на спадкування за законом може виникнути  у інших спадкоємців позбавлених недійсним заповітом права на спадщину. А за відсутності спадкоємців за законом можливий перехід спадщини як відумерлої у власність територіальної громади.

Варто зазначити, що заповідач  за життя може  скласти декілька заповітів. За загальним правилом наступний заповіт скасовує попередній. Виникає питання, чи відновить свою дію попередній заповіт, якщо останній заповіт визнаний недійсним?

В частині 4 ст.1254 ЦК України зазначено, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 Цивільного Кодексу. Отже, попередній заповіт набуде чинності, лише у разі визнання наступного заповіту недійсним з підстав встановлення так званого «пороку волі», коли  у момент складення заповіту особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними чи склала заповіт під впливом насильства. Визнання недійсним останнього заповіту з інших підстав не відновить дію попереднього заповіту.

ЗАПИС НА КОНСУЛЬТАЦІЮ – 096 3724300